Заповідні землі

Своєрідні заповідники з'явилися ще на зорі людської цивілі­зації. Священні гаї, ліси, гори та інші природні об'єкти існували

115

в Стародавньому Римі та Греції, у країнах Стародавнього Сходу, у слов'янських і німецьких племен.

Не менш давніми можна вважати й заповідні угіддя, де були обмежені збирання рослин та полювання. У кінці X ст. на підставі «Закону Руського» були оголошені заповідними «бортницькі угіддя» (свого роду лісові пасіки), ліси, відведені для князів­ського полювання, а також середовища перебування особливо цінних хутрових звірів (наприклад бобрів).

Першим державним указом Петра І став указ від 1 лютого 1703 року, згідно з яким слід було зробити облік лісів, дерево-стан котрих придатний для кораблебудування. Самовільне ви­рубування дуба, сосни, модрини та інших цінних порід каралося грошовим штрафом або каторгою.

Чимало заповідних місць було й у середньовічній Єв­ропі — кожний феодал мав угіддя, де водилася сила-силенна великих копитних {зубр, тур, лось, благородний олень, кабан), хижих звірів (ведмідь, вовк, рись), птахів (глухар, тетервак, фа­зан тощо). Від колишніх заповідних місць збереглися, наприклад, володіння герцогів Савойських в Італії — Гран-Парадізо.

У Швейцарії в 1913 році пройшла перша міжнародна конфе­ренція з охорони природи, від якої й можна вести відлік історії сучасних заповідників та національних парків.

Оскільки землі у Європі вже сто років тому були приватними володіннями, заповідати ту чи іншу ділянку природи було вкрай складно. Тому багато земель, які охороняються, у Європі створю­валися без зміни власників — на умовах оренди або спеціальної угоди між власниками ділянки та державою. Такі угоди діють уже майже століття й не переглядаються. Створення перших за­повідників у Європі дало свої плоди: процес вимирання багатьох видів тварин і рослин уповільнився, були збережені унікальні типи екосистем, почала складатися основа загальноєвропейської екологічної мережі — своєрідного зеленого каркаса на мате­рику.

На території України найстарішим є заповідник Асканія-Нова, розташований у Херсонській області. Він був створений у 1898 році на ділянці цілинного степу, яка перебувала під охо­роною з 1874 року, в маєтку барона Фелікса Фальц-Фейна для збереження унікальної флори та фауни типчаково-ковилових степів. У наші дні заповідник займає 11,05 тис. гектарів. Тут є унікальний дендропарк і зоопарк з екзотичними видами тварин.

116

У 20-х роках XX ст. в заповіднику Асканія-Нова працював ви­датний учений В. В. Станчинський. Під його керівництвом були проведені наукові дослідження, що заклали основи вітчизня­ної екології, вчення про біоценоз та екосистему. У 1929 році Станчинський очолив науковий відділ заповідника Асканія-Нова, а потім створений ним там-таки Степовий інститут.

У 50—60-х роках XX ст. для заповідників в Україні настали «чорні часи». їхня значна частина була передана Міністерству сільського господарства СРСР. Одні заповідники закрили, в ін­ших великі ділянки землі були відібрані для подальшого госпо­дарського використання: заповідні чорноземи пішли під оранку, а ліси — під вирубку. Заповідній справі в країні було завдано непоправної шкоди.

Тільки в 1970—1980-х роках заповідна справа в країні знову почала розвиватися.

Для збереження флори та фауни необхідні різні природні території та акваторії (узбережжя водойм), що перебувають під охороною. В одних випадках для збереження рідкісних видів тварин і рослин потрібна сувора охорона, в інших — достатньо закрити шлагбаумами в'їзд і, зорганізувавши пішохідні стежки, регулювати потік відвідувачів. Іноді на охоронній ділянці необ­хідно заборонити діяльність, що може завдати прямої шкоди природі: полювання, рибну ловлю, будівництво. Тому поряд із формами суворого режиму — заповідниками, існують й інші види охоронних територій.

Суть державних природних заповідників полягає в самому понятті «заповідування*, тобто збереження в первісному, не­займаному стані. Для того щоб і через століття наші нащадки змогли побачити всю розмаїтість життя на планеті, а сама Земля не загинула б під гнітом промисловості, сільського господарства й транспорту, виділяються еталонні (тобто типові) й унікальні (неповторні) території та акваторії, на яких навічно за рішенням уряду встановлюється режим суворої охорони.

Державні природні заповідники — це, з одного боку, терито­рії, повністю й навічно вилучені з господарського використання, що мають особливе природоохоронне й еколого-просвітительське значення, а з іншого — наукові установи, де проводяться ціло­річні дослідження екосистем, флори та фауни.

Перебування сторонніх на території, яка охороняється держа­вою, заборонене. Для того щоб відвідати заповідник з науковими

117

цілями або потрапити туди на екскурсію, потрібен дозвіл Мініс­терства природних ресурсів або дирекції заповідника.

Навколо заповідника створюється особлива «буферна» зона, що служить перешкодою між охоронною та неохоронною тери­торіями й послаблює зовнішні впливи на заповідну природу. Тут також не можна будувати й добувати корисні копалини, виру­бувати ліс і прокладати дороги, тим часом як полювання, рибна ловля, санітарне вирубування лісу, косіння трави й випасання худоби допускаються.

Кожний заповідник має охорону, а також науковий відділ, співробітники якого досліджують стан популяцій рідкісних ви­дів рослин і тварин, готують щорічні звіти.

Однією з форм охоронних природних територій, що поєднує охорону та використання території як об'єкта туризму, є на­ціональні парки. Вони також є природоохоронними й науково-дослідними установами. їхні території й акваторії підлягають суворій охороні, але водночас використовуються для туризму й відпочинку.

У національному парку, як правило, є кілька зон: заповідна, відвідування якої заборонене; та, що перебуває під особливою охо­роною,— її відвідування суворо регулюється; зона пізнавального туризму та екологічної освіти; зона, призначена для відпочинку, яка включає любительське полювання, рибальство, збирання ягід та грибів; зона обслуговування відвідувачів (розміщення на­метових таборів, інших об'єктів туристичного сервісу — прокат спорядження, місця для багаття тощо); господарська зона, що забезпечує технічне обслуговування національного парку (елек­тростанція, свердловина видобутку води, гаражі тощо).

Що можна, а що не можна робити в національному парку? Дозволяється робити все, що не завдає шкоди природі. Будь-яка діяльність, що завдає шкоди природним екосистемам, рослин­ному й тваринному світу, іншим охоронним об'єктам, заборонена. У національних парках не молена добувати корисні копалини, розорювати землі для сільськогосподарських потреб, будувати дороги й трубопроводи, ловити рибу.

118