Травлення

Для того щоб їжа, яка перебуває у зовнішньому середовищі, могла забезпечити речовинами та енергією організм, який їх по­требує, вона має бути перетворена в доступну для засвоєння цим організмом форму. Задля розв'язання цього завдання й виникла здатність до травлення — хімічного розщеплювання їжі на ре­човини, які можуть всмоктуватися тканинами живого організму й брати участь в обміні речовин.

Амеби та інші одноклітинні тварини поїдають ще дрібніших істот. Однак їхня здобич недостатньо мала, щоб проникнути крізь клітинну оболонку амеби прямо в її організм. Як же проковтнути одноклітинній тварині свою їжу? Виходом із цієї ситуащї став фа­гоцитоз (від грец. ркацоз — пожирач і сііоз — клітина) — один із найдавніших способів живлення на Землі.

Амеба, схожа на крапельку слизу, пересувається, поступово перетікаючи з місця на місце. Приблизно так само, як руха­ється, вона й поїдає їжу. Зустрівши на своєму шляху здобич, амеба обтікає її, поки не оточить повністю. Перетравлювання відбувається вже всередині одноклітинної амеби. Неперетрав-лені залишки виділяються за допомогою процесу, зворотного фагоцитозу,— клітина ніби «відкривається» і викидає назовні непотрібний вміст.

Фагоцитоз зустрічається не тільки в одноклітинних організ­мів. Особливі клітини в тканинах хребетних тварин, наприклад лейкоцити (білі клітини крові), очищають організм від бактерій, загиблих клітин, частинок пилу та інших «відходів» шляхом фагоцитозу. Цей спосіб живлення часто закінчується загибеллю самого лейкоцита, однак він захищає весь організм від шкідливих або непотрібних клітин.

Інший тип травлення існує в червів, ракоподібних, комах та деяких інших видів живих організмів. При такому травленні спеціальні ферменти (речовини), які створює й виділяє тварина, здатні розщепити їжу, що перебуває в зовнішньому середовищі й не потрапила в організм тварини. Прикладом можуть служити деякі комахи й павуки, які вводять у тіло попередньо знеру-хомленої ними здобичі травні ферменти, а потім висмоктують утворену поживну масу.

І нарешті, травлення, що властиве всім хребетним тваринам, відбувається завдяки наявності в них шлунка, куди й потрапляє їжа для перетравлювання.

«Малоїжки» та «ненажери»

На питання «Хто більше їсть: слон чи миша?», здавалося б, можна відповісти, не замислюючись,— звісно ж, слон. Однак учені вважають, що все не так уже й просто. Якщо підрахувати не абсолютну кількість з'їденої їжі, а співвіднести її масу з ма­сою їдока, то результат виходить несподіваний. Маса корму, необхідного на добу слонові, дорівнює 1 % маси його тіла, а що­денний раціон миші-полівки становить 20 % її власної маси. Ось і виходить, що відносно своїх розмірів миша у 20 разів про­жерливіша від слона.